Мистецький доробок М. Вінграновського є своєрідною кардіограмою духовного життя значної частини творчої інтелігенції 60-90-х років, що повсякчас виявляє повну незалежність митця від соціальних запитів часу. Його поезія, як і лірика Л. Костенко, В. Симоненка, Д. Павличка та ін., незалежно від драматичних колізій власного життя і життя нації, є зразком красивої довершеної розмови про катарсисну силу почуття, що «водить сонце і світила» (Данте) і відкриває «безмежну велич людської краси» (В. Симоненко).
Ідеал гармонії – константа інтимного метажанру Миколи Вінграновського
Лілія Фоміна (Ізмаїл, Україна) | Download article