ХХХVІ Міжнародна науково-практична інтернет-конференція

Статтею 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини[1]. Охорона та захист неповнолітніх є одним із пріоритетних завдань правової політики держави, оскільки діти є найбільш незахищеними та вразливими в силу своїх вікових особливостей. Варто зазначити, що важливість аналізу особливостей участі неповнолітніх осіб як свідків у кримінальному провадженні пов’язана із тим, що їх належне відображення на нормативному рівні і у правозастосовчій діяльності безпосередньо впливають на достовірність і повноту отриманих від цих осіб показань як джерела доказів, а отже на встановлення істини у справі.