На рубежі ХХ – ХХІ ст. іспаномовний дискурс соціальної педагогіки являє своєрідний багатогранний феномен сучасної соціогуманітарної думки у цивілізаційному вимірі. Поліпарадигмальне осягнення соціально-педагогічних явищ і соціальних проблем людини й суспільства сприяло виявленню множини соціально-виховних можливостей громади (і у глобальному вимірі – людської спільноти), оформленню теоретико-концептуальних моделей соціально-педагогічної роботи з різними групами населення, розумінню й осмисленню соціального виховання як онто-праксеологічної та онто-комунікативної основ витворення особистості людини, джерела гуманно-духовного підтримання колективної єдності. Теорія соціальної педагогіки являє сукупність поглядів та ідей про сутність і закономірності соціального виховання, засади його організації і технології розвитку особистості в умовах соціально-педагогічної діяльності. Позитивна динаміка теорії соціальної педагогіки як науки визначається наявністю у її структурі спеціальних педагогічних парадигм і методології, що забезпечують ціннісно-смислову єдність способів соціально-педагогічного дослідження та пізнання дійсності. Основними загальнонауковими методологічними парадигмами ХХ – початку ХХІ ст., які справили і продовжують справляти визначальний вплив на соціально-педагогічну теорію, є позитивістська (неопозитивістська) парадигма, філософська герменевтика і соціо-критична парадигма.
ПАРАДИГМАЛЬНИЙ ПІДХІД В ІСПАНОМОВНОМУ ДИСКУРСІ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ НА РУБЕЖІ ХХ – ХХІ СТ.
Наталія Зайченко (Київ, Україна) | Завантажити статтю