ХХХVІ Международная научно-практическая интернет-конференция

У сучасному кримінальному законодавстві тема конкуренції та колізії кримінально-правових норм є актуальною, стає все більш поширеним явищем, що зумовлено надмірною законодавчою діяльністю. Обрання необхідної кримінально-правової норми при кваліфікації вчиненого суб’єктом кримінального правопорушення є подоланням конкуренції, для чого використовуються правила її подолання, що розроблені в теорії права, кримінально-правовій науці та апробовані слідчо-судовою практикою.

Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю та охороняються основним законодавчим актом - Конституцією України. Головна ідея Конституції полягає в тому, що саме держава функціонує для людини та відповідає перед нею за свою діяльність. До основних прав, наданих державою громадянам, крім невід’ємних (на життя, здоров’я, честь і гідність) можна віднести право на свободу слова, зборів, власності, політичні права, право на звернення тощо. Право громадян звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів передбачене статтею 40 Конституції України. Воно є важливим засобом захисту та од­нією з організаційно-правових гарантій дотримання прав і свобод.

Статтею 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини[1]. Охорона та захист неповнолітніх є одним із пріоритетних завдань правової політики держави, оскільки діти є найбільш незахищеними та вразливими в силу своїх вікових особливостей. Варто зазначити, що важливість аналізу особливостей участі неповнолітніх осіб як свідків у кримінальному провадженні пов’язана із тим, що їх належне відображення на нормативному рівні і у правозастосовчій діяльності безпосередньо впливають на достовірність і повноту отриманих від цих осіб показань як джерела доказів, а отже на встановлення істини у справі.