ХІХ Міжнародна науково-практична інтернет-конференція

С первых лет формирования налоговой системы государство столкнулось с проблемой уклонения от уплаты налогов. Общественная опасность налоговых преступлений заключается в нарушении принципа добропорядочности субъектов экономической деятельности и конституционной обязанности каждого платить налоги и сборы, что влечет непоступление денежных средств в бюджет РБ. Несмотря на высокую латентность, присущую налоговым преступлениям, судебно-следственная практика свидетель¬ствует об устойчивом росте налоговой преступности, ее общественной опасности за счет более изощренных способов совер¬шения данного преступления. Усилиями ученых и практических работников стала формироваться методика расследова¬ния уклонения от уплаты налогов. Однако для успешного рассмотрения этой категории дел важное значение имеет уста-новление обстоятельств, подлежащих доказыванию, которые связаны с криминалистической характеристикой преступления. В свою очередь, криминалистическая характеристика преступления служит информационной базой для дальнейшего по¬строения методики расследования преступлений, определяет рациональную систему в построении процесса расследования преступлений определенного вида. Одним из наиболее важных аспектов при расследо¬вании налоговых преступлений является установ¬ление обстоятельств, подлежащих доказыванию, которые органично вытекают из уголовно-правовой характе-ристики и имеют точное соприкосновение с криминалис¬тической характеристикой преступления. Данное сочета¬ние двух релевантных характеристик позволяет уже вна¬чале расследования преступления рассчитывать на систему доказательств, а также, забегая вперед, искать то, что долж¬но сопровождать налоговое преступление

Одним із пріоритетних напрямів державної політики наразі є реформування внутрішнього законодавства з метою наближення його до світових стандартів правового поля демократичної країни [1, с. 407]. Ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі – Конвенція 1950 року) започаткувала новий етап у діяльності державних органів України, оскільки цим міжнародно-правовим актом держава підтвердила, що новий підхід у галузі прав людини, закріплений у Конституції України, має бути незворотнім і остаточним. Конвенція 1950 року, відповідно до статті 9 чинної Конституції України, стала частиною вітчизняного законодавства [2, с. 52]. Права людини становлять собою комплекс невід’ємних прав і свобод, наданих їй при народженні. Статтею 41 Конституції України закріплено право кожної людини володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, а також заборону протиправного позбавлення права власності. Це право є фундаментом майнової самостійності фізичної та юридичної особи, запорукою гармонійної реалізації прав і свобод людини, передбачених Конституцією України. Зміст принципу недоторканності (непорушності) права власності становить гарантія від втручання з боку держави та інших (третіх) осіб у здійснення власником своїх повноважень, перешкоджання перспективі протиправного позбавлення власника його майна, недопустимість дій, які суперечать інтересам власника, можливість захисту зазначеного права [3, с. 119-120]. Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції 1950 року, «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

Корупція становить серйозну загрозу національній безпеці України, ставши одним із негативних чинників, який суттєво впливає на ефективність діяльності органів державної влади, підриває стабільність і систему правопорядку, захищеність прав, свобод і законних інтересів громадян. Актуальність даної теми полягає в тому, що проблема корупції на сучасному етапі є досить поширеною і потребує першочергового вирішення на шляху становлення та розвитку України як соціальної, правової та демократичної держави. Протидія корупції є однією з головних проблем української держави. Боротьба з нею вимагає довготермінового обґрунтованого підходу до міцної політичної волі. Протидія корупції в Україні ускладнюється тим, що більшість членів українського суспільства розглядає корупцію як соціальний механізм «прискорення» вирішення власних проблем і вважає корупційну поведінку цілком виправданою. Як правило, громадяни, які стикалися з корупцією, не намагаються відстоювати власні права в законний спосіб через впевненість, що такі спроби будуть марними [4, с. 24]. В Україні сьогодні створена відповідна законодавча база, яка дозволяє успішно організовувати і вести боротьбу з корупцією: Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції» та інші нормативно-правові акти [1].