ХVIII Международная научно-практическая интернет-конференция

До традиційних шийних і нагрудних українських прикрас в Україні ХVIII – початку ХХ століть належать дукачі. Ці нагрудні світсько-релігійні прикраси виготовлялись із золота, срібла, міді, у вигляді великої медалеподібної підвіски, оправленої плетеним дротяним шнуром чи крученою пружинки, прикріпленої ланцюжком чи вушком до металевого декорованого банта. Дукач завжди займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних жіночих прикрас. Збірка дукачів Національного іторико-етнографічного заповідника «Переяслав» із зображенням релігійних сюжетів на медальйоні кількісно невелика – 14 екземплярів.

Перетворення, що їх здійснювала радянська влада у всіх сферах культурного життя західноукраїнського населення, мали чітку стратегічну мету: відкрити найширші можливості для формування та розвитку нової культури – соціалістичної за змістом і національної за формою. Апробовані в Радянському Союзі принципи культурного будівництва трансформувалися на новий соціально-культурний грунт, у нові політико-економічні умови. Радянські дослідники історії партії вважали, що ”невід’ємною складовою частиною соціальних перетворень у західних областях, поряд з перетвореннями у галузі політичного, економічного і суспільного життя, було здійснення культурної революції. Завдання культурної революції вимагали величезного піднесення культурного рівня трудящих, перевиховання їх свідомості на основі пролетарської ідеології та перетворення їх у свідомих творців соціалістичної культури. Культурне будівництво в західних областях у вищій мірі полегшувалося тим, що в Радянському Союзі на той час вже була здійснена культурна революція і створена висока соціалістична культура, яка є втіленням великих ідей марксизму-ленінізму. Трудящі західних областей, зокрема працівники культурного фронту, могли почерпнути у народів Радянського Союзу досвід культурного будівництва“.

У системі радянської освіти вища школа покликана не лише підготувати необхідну кількість спеціалістів відповідного науково-освітнього рівня та професійної кваліфікації, а й виховати активних і дисциплінованих виконавців програм, директив, планів і настанов, визначених вищим партійно-державним керівництвом. До вищих закладів освіти зараховувались особи з середньою освітою після успішного складання вступних іспитів і суворої політичної селекції, здійснюваної партійними органами, про що в офіційних документах, в тому числі в правилах вступу до вищого навчального закладу, не згадувалося. Термін навчання визначався диференційовано: для педагогічних і сільськогосподарських інститутів – 4 роки, медичних – 6 років, але були і вищі заклади освіти з двохрічним терміном навчання, наприклад учительські інститути. За статистичними даними, до вищої школи України потрапляли лише 20 – 25 % випускників середньої школи, а більша їх частина (75 – 80 %) була позбавлена можливості стаціонарно здобути вищу освіту через виробничу зайнятість заради вирішення власних матеріально-побутових проблем, а тому підвищувала свій освітній рівень на вечірній чи заочній формах навчання. В 1940 році на території України діяли 166 вищих закладів освіти, де навчалися майже 200 тис. студентів, в тому числі на заочному і вечірньому відділеннях – 70 тис. Українці у вищих навчальних закладах республіки складали дещо більше половини загальної кількості студентів, а вихідці з інших республік СРСР – більше 40 %.

В Україні зростає роль краєзнавчої та пам'яткознавчої роботи з учнівською молоддю, активно розвивається музейна справа. Кожен куточок України має свою неповторну яскраву історію, культурні традиції, відомих земляк Важливу роль у комплексі виховної роботи з учнівською та студентською молоддю відіграють культурно-освітні заклади, в тому числі і музеї (державні, громадські), у їхньому числі і музеї навчальних закладів. Музей є унікальним культурним феноменом, він має специфічне завдання, яке жодна інша установа не може виконати: вони створені, аби допомогти учнівській та студентській молоді. Він формує почуття поваги до історичного минулого, яке починається з поваги до сімейних реліквій, спогадів, з невеликих музейних виставок і експозицій.

При здобутті незалежності Україна, опинилася в епіцентрі глобальних геополітичних зрушень і перед її зовнішньополітичною службою постали масштабні організаційні, концептуальні та практичні завдання. Не маючи усталеного досвіду існування в новому суверенному статусі, їй доводилось одночасно вирішувати принаймні два принципових питання: насамперед змінити своє усвідомлення навколишнього світу, бачення власного реального місця в ньому й постійного врахування динаміки змін ситуації на світовій арені з метою пристосування до їх наслідків, а також подання світу адекватної інформації про себе з метою забезпечення зміни ставлення до України з боку інших держав і всієї світової спільноти [2, c. 33 – 34]. Україна належить до Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), тому приділяє значну увагу відносинам із державами регіону, тим більше межуючи з цими країнами, які є своєрідним містком між Україною і Заходом. Співпраця з ними істотно розширює коло стабільності миру довкола України, сприяє її утвердженню як впливової європейської держави. Різноманітні та тривалі взаємини України з державами регіону – важлива умова її інтегрування в європейське співтовариство й активної участі в міжнародних відносинах [8].

“Великий план перетворення природи” (1948 – 1958 рр.) та його практичне виконання мали суттєві недоліки, викликані, головним чином, недостатнім урахуванням і розумінням особливостей степових екосистем. Уявлення про те, що залісення гарантує стабільність степового ландшафту, виявилося по суті помилковим. Екологія ж була недостатньо розвинута на той момент і не могла серйозно вплинути на впровадження плану в життя. Негативну роль зіграло і те, що розроблений план реалізовувався без особливих змін по усій степовій зоні, тобто в інших умовах.