ХX Международная научно-практическая интернет-конференция

History of mankind is the history of cultural development. Any nation has the most interesting point it is its culture. Culture is a qualitative characteristic of social life. Nations are strong if they had the developed culture. History of culture is the treasure of wisdom and experience received by the mankind from previous generations. People should keep, generalize, occupy and adopt this experience. Without this social progress and self-perfection are impossible. Subject of history of culture is a complex study of big variety of spheres: history of science and technique, household activities, education and social thought, folklore and literature studies, history of arts. History of culture generalizes all these knowledge and investigates culture like system of different branches. Culture represents qualitative estimation of society and each individual. All cultural things are created by human being.

СОЗВЕЗДИИ ПЛЕЯД Одним из главных небесных светил у казахов было созвездие Уркер (Плеяды). Казахи говорили: «Үркер жұлдыз ағасы», то есть, Уркер – старший брат всех звезд [1, с. 81]. Считалось, что перемены погоды зависят от движения Уркер по небу. Само движение этого созвездия по небу объяснялось «языковой» мифологией как его перекочевка – Үркердің аулы көшеді [2, с. 130]. Движение Уркер казахи описывали следующими терминами: Үркердің тууы – рождение, көкке шығуы – поднялся ввысь в небо, жерге түсуі – сошел на землю [1, с. 85]. В мифологическом значении эти термины воспринимались как его воскрешение и смерть. Рождение Уркер совпадало с июньским солнцеворотом и, по приметам казахов, сопровождалось ветром и дождем, что в народе символизировало переход и начало подготовки к холодному сезону. Пока Уркер постепенно поднимался, на земле наступали холода, и в самый холодный период, с середины декабря, оказывался высшей точки звездного неба, это называлось «Үркердің көкке шығуы», здесь Уркер достигал центра мира. Затем Уркер начинал опускаться в западном направлении и к началу мая сходил на землю, знаменуя этим начало самого жаркого периода в году, который казахи называли шілде-жара. Достигнув горизонта, Плеяды скрывались за ним, что воспринималось как его уход в нижний мир, его смерть.

Дж. Сорос насамперед зазначає, що в сучасному світі є принципове незбігання, коли глобальна економіка вже існує, а політичні інститути будуються на принципі державного суверенітету. І це, на його думку, є головною проблемою. Але експансія глобального капіталістичного ринку поступово обмежує владу окремої держави і тому Бреттон-Вудська система, що була створена у 1945 році як система міжнародних фінансових інститутів, коли світ ще не знав вільного руху капіталів, нині не діє, а діючі фінансові інститути не були в змозі запобігти фінансовій кризі 1997-1999 рр. При цьому, на думку Дж. Сороса, це ще більш фахово неспроможні міжнародні організації, які не в змозі встановити лад на планеті. Тому Дж. Сорос виступає за погоджені дії розвинутих демократичних країн за: альянс демократій різних форм, реформування ООН, створення глобального центрального банку і низки інших міжнародних фінансових інститутів, первинне завдання яких підтримка стабільності. У решті решт Дж. Сорос вважає, що необхідно розробити свод основних правил глобального відкритого суспільства.

Історія Російської православної церкви входить сьогодні в коло найбільш актуальних проблем минулого. Важливими є питання про вплив православного духовенства на процес культурного розвитку народу, адже незважаючи на наявність в роботах дослідників висвітлення окремих аспектів, ця проблема залишається не розкритою до кінця. Особливо це стосується культурно-просвітницької діяльності РПЦ у окраїнних регіонах Російської імперії, до яких, без всякого сумніву належить і територія Південної Бессарабії. Вивчення цієї сторінки української історії показує, що православне духовенство регіону становило основу національно-культурного пласту тодішнього суспільства, а найважливішою складової участі кращих представників православної церкви у культурному русі була їх культурно-виховна функція – функція формування людських та морально-етичних норм, релігійного світогляду, національно-інтегруючого чинника.

Истиқлол туфайли ўзбек халқининг кўп минг йиллик тарихини тиклаш, хо¬лисона тадқиқ этиш ва уни халққа етказиш борасида қатор ижобий натижалар қўлга киритилди. Мамлакат ижтимоий-сиёсий ва маънавий ҳаётидаги сифат ўзгаришларига ҳамоҳанг тарзда тарихшуносликда ҳам янгича руҳ ва мазмундаги илмий тадқиқотлар учун қулай шарт-шароитлар яратилди. Бугунги кунда юртнинг тарихи, қадимий маданияти тикланмоқда ва у мамлакат ижтимоий - сиёсий, иқтисодий тараққиётида юксак аҳамият касб этмоқда. Бу жараёнда ўз тарихини чуқур билган, ундан руҳий қувват оладиган халқни енгиб бўлмаслигига алоҳида эътибор қаратган Ўзбекистон Президенти И.А.Каримов тарихчи олимларни ҳаққоний тарихни тиклаш, халқни ва миллатни ана шу тарих билан қуроллантиришга даъват этди1. Ушбу даъватга жавобан, тарихчи олимларнинг изланишлари натижасида қатор туман ва вилоятлар тарихига бағишланган тадқиқотлар юзага келди2.

Доля В. Мельниченка не схожа на біографії професійних істориків. Випускник історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка, він лише на початку трудової біографії кілька років працює молодшим і старшим науковим співробітником у науково-дослідному інституті, а потім займає різні керівні посади, не пов’язані з тихим кабінетом ученого. Проте він залишається передусім ученим, видає щороку одну-дві монографії, загальна кількість яких уже сягнула більше шестидесяти, постійно друкується у вітчизняних та російських газетах і журналах. В. Мельниченко є членом Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, а також членом Спілки письменників і Спілки журналістів Росії. З 2001 року В. Мельниченко очолює Національний Культурний центр України в Москві. Він розповідає: «Непроста життєва лінія, що пройшла через столиці двох суверенних держав, щасливо втілилась у тому, що на початку 2001 року я став генеральним директором Культурного центру України в Москві. Життя моє наповнилось особливим сенсом, і цей сенс полягає в пропаганді української культури і духовності в Росії, чим я незмірно горджусь» [4, с. 10].

Поразка українських визвольних змагань 1917 – 1921 рр. стала причиною масової еміграції українців, насамперед тих, хто брав участь у боротьбі за державну незалежність, до країн Європи та Америки. На початку 1920-х рр. у Чехословацькій Республіці (далі – ЧСР) їх налічувалося близько 20 тис. осіб [1]. Українська еміграція була розмаїтою за своїми політичними поглядами, освітнім і культурним рівнем; за широкої підтримки чеського уряду вона провадила активну громадсько-культурну діяльність. Однією з невід’ємних складових діяльності української еміграції міжвоєнного періоду була видавнича справа, яка слугувала засобом підтримки ментального та інформаційного зв’язку з Батьківщиною, одним із найбільш дієвих чинників збереження національної ідентичності емігрантів. У значному за кількістю масиві видань української еміграції особливе місце належить журналу «Нова Україна» (Прага, 1922 – 1928 рр.). У цей час він був чи не єдиним, українським еміграційним часописом, який охоплював широкий спектр культурної та суспільно-політичної проблематики. Відомий дослідник української преси Аркадій Животко зазначав, що в журналі згуртувалися «найширші літературні, наукові і публіцистичні сили» і він «здобув признання й інтерес в широких колах українського суспільства, як на чужині, так і на українських землях» [7, с.284]. Юрій Тернопільський, який здійснив огляд української періодики, зараховував «Нову Україну» до «головних пресових органів української політичної еміґрації в Европі» [9, с. 42].